Ви тут:У «Тюрмі на Лонцького» говорили про катування в місцях несвободи

У «Тюрмі на Лонцького» говорили про катування в місцях несвободи


Опубліковано16.09.2016

Про катування в місцях несвободи йшлося сьогодні в Музеї-меморіалі жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького». Захід організовано в партнерстві з Центром правових і політичних досліджень «СІМ» у межах 23 Форуму видавців.

Обговорення теми відбувалось у форматі Кіноклубу медіапросвіти про права людини Docudays UA і розпочалося переглядом фільму Андрія Роханського «Килимок». Це історія однієї людини, котра була піддана катуванням у харківському відділку міліції з метою одержання зізнання в злочині, якого вона не скоювала. Питання, «чому, коли ми говоримо про заборону катувань, кажемо, що то єдине право, яке не може бути порушене за жодних умов?», стало ключовим у спілкуванні учасників заходу.

Павло Панич, автор книги-біографії «Оставь надежду всяк сюда входящий», понад 20 років проходив випробування в місцях позбавлення волі. Він – один із небагатьох, хто не зламався і продовжує боротися із системою. «Зберегти себе вдалося лише завдяки власному бажанню, – зазначив колишній в’язень. – Упродовж 25 років незалежності України у нас існує система беззаконня. За 20 років не зустрів людини, яка би отримала виправдувальний вирок, але я бачив масу сфабрикованих вироків. Я бачив у колонії тих, у кого суду не було, а якщо є судові рішення, то вони зі справи забираються. Людина, яка потрапляє в колонію в Харківській області, приречена. І найстрашніше, що ці люди при владі. Треба зрозуміти, якого ми маємо монстра. А найстрашніше, що цього монстра утримуємо ми». Павло Панич стверджує, що правозахисники роблять надзвичайно важку і небезпечну роботу, бо «захищати засуджених від влади – це ризик опинитися в тих же стінах». У камері із 70 людей, у якій він перебував, били всіх. «Якщо людну бити роками, вона перетворюється в монстра. І такою її зробила система, яку фінансують громадяни України. Тож зупинити катування можуть ті, хто знає, що це таке», – стверджує Павло Панич. За його словами, він буде працювати над тим, аби зокрема й у Львівській області 2106 осіб, причетних до системи вироку і покарання, мають пройти детектор брехні щодо катувань і фабрикації вироків.

За роки перебування в місцях позбавлення волі Павло Панич розчарований діяльністю Комітету запобігання катуванням Ради Європи: «Вдумайтеся в назву: організація має попереджати катування всіма доступними способами! На жаль, вона займається лише констатацією факту і видає заяви, які ніде не будуть розглянуті. А люди щоразу піддаються катуванням. Багато хто не витримує і закінчує життя самогубством. Їх до цього довела держава, система».

Директор Харківської правозахисної групи Євген Захаров стверджує, що «більш жахливої установи, ніж 25 колонія в Харкові», в Україні немає. Але делегації туди возять тому, що ззовні вона дуже гарно виглядає: «Там є зоопарк, зимовий сад, був оркестр, яким зустрічали делегації, а в’язнів навіть змушували мити асфальт. Тож ця людина дуже мужня, бо в будь-якій колонії, якщо засуджений говорить про свої права, то він вважається ворогом і його починають ламати. Не обов’язково фізично. Павло поклав дуже багато сил на боротьбу з цією системою і буде боротися далі».

Правозахисник не погоджується з тезою Павла Панича щодо бездіяльності Комітету запобігання катуванням. Для прикладу він навів статистичні дані: якщо в 2011 кількість постраждалих від насильства в міліції складала близько 1 млн. осіб на рік, то 2015 р. – 409 тис. осіб. Від катувань у 2011році – 113 тис. осіб, а в 2015 році – вже 63 тис. осіб. Основними причинами, які призвели до цього, Євген Захаров вважає зміни в Кримінально-процесуальному кодексі, а саме: 1) в суді не можна представляти докази, отримані незаконним шляхом; 2) стало менше затримань; 3) безоплатна правова допомога (міліція змушена надати адвоката, а при адвокаті бити не будуть). Щодо катувань, то в установах позбавлення волі насправді нічого не змінилося, бо це – закриті установи. Щоправда, зараз і тут відбуваються зміни – правозахисники отримали право без попередження їздити в колонії в присутності депутата: «Ми виїжджаємо за викликом. І неодноразово була гонка: після побиття ув’язнених розвозять по різних колоніях і ми їздимо всією Україною, щоб зафіксувати побиття. Але далі, в прокуратурі, нічого з цим не роблять».

Євген Захаров стверджує, що пенітенціарна система є найбільш нереформована і ті зміни, які пропонує сьогоднішній уряд, не дадуть необхідних результатів: «Реформи, які сьогодні проводять у пенітенціарній системі, стосуються лише управлінців, а колоній вони загалом не зачіпають. Скорочення до персоналу керівництва служби 80% насправді нічого не міняє. Це можна розцінювати лише як перший крок»

Лідія Тополевська, директорка Центру правових і політичних реформ «СІМ»
– організації, яка моніторить факти порушень, – зауважила, що насправді зараз почало надходити значно менше повідомлень про факти застосування тортур. Але вона чудово розуміє, що, навіть попри співпрацю з пенітенціарними службами, «якщо адміністрація колонії захоче заховати засудженого, якого катували», розшукати його правозахисники не зможуть. «Базове розуміння, що бити не можна в жодних умовах, у наших громадян відсутнє. Не держава винна, що ми маємо таку систему, бо це – продукт, а держава – це ми. Якщо не виконуються рекомендації Комісії, то це наші проблеми: ми ще не настільки сильні, щоб змусити державу змінити систему. Основу системи складають ті самі кадри, які отак себе поводять. Ми повинні змінювати свідомість людей, говорити з дитинства, що бити не можна за жодних умов. З дитинства ми маємо розповідати про базові цінності. Ми повинні змінювати себе і змінювати світ навколо. Незалежно від того, яку людина обіймає посаду, вона є насамперед людиною», – зазначає Лідія Тополевська.

"Форум видавців у Львові вкотре задає стандарти, включивши до програми презентацію книги-сповіді Павла Панича, а разом з нею - створивши платформу для публічного обговорення теми катувань у місцях позбавлення волі.

​​Попри те, що Україна ратифікувала Загальну декларацію з прав людини, Європейську конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод, Конвенцію ООН проти катувань та інші міжнародні документи, які прямо забороняють тортури, практика їх застосування все ще існує в нашій державі.

Національний превентивний механізм (НПМ) покликаний попереджати випадки катувань та неналежного поводження по відношенню до людей, які з різних причин опинилися у місцях несвободи. На сьогодні це майже 5000 установ, і це не лише колонії та сізо, але й інтернати для дітей та літніх людей, психоневрологічні лікарні, військові частини. І кожен, хто вирішить стати монітором НПМ, може допомогти попередити тортури в Україні.

Люди, які перебувають в установах позбавлення волі, сприймаються як такі, що заслужили це. Навіть якщо людина скоїла злочин, це не означає, що вона має бути піддана тортурам. Тортурам не можна піддавати нікого, але це зрозуміло не кожному», – зауважила представниця Центру інформації з прав людини, керівниця проекту з інформаційної підтримки Національного превентивного механізму Надія Колесникова.

Позначки
centre7.org.ua